Колонка судді-спікера Північного апеляційного господарського суду Марини Барсук для "Української правди"

Коли суспільство обговорює довічне грошове утримання суддів, розмова швидко зводиться до арифметики: скільки вони отримують і як це виглядає на тлі середньої пенсії. Але за цими підрахунками губиться головне – у суддів немає пенсій і зарплат у звичайному сенсі. Є суддівська винагорода і довічне утримання – плата за статус, відповідальність і суворі обмеження, що йдуть разом з мантією.

Гарантоване забезпечення працює як психологічний щит: суддя приймає рішення, керуючись лише законом, а не думками про те, як прогодувати родину після відставки. Водночас це і практичний захист від тиску, адже важко шантажувати людину, яка не боїться втратити роботу, бо знає, що держава виконує свої зобов'язання незалежно від того, чиї інтереси зачепили її рішення.

Українські та міжнародні стандарти матеріального забезпечення суддів

Спеціальне забезпечення суддів передбачене як національним, так і міжнародним правом. У низці основоположних міжнародно-правових актів, зокрема, в Європейській хартії про статус суддів (1998), Монреальській декларації про незалежність правосуддя (1983), Загальній хартії судді (2017), Рекомендаціях Комітету Міністрів Ради Європи CM/Rec(2010) 12 сформульовано чіткі вимоги щодо гарантування суддям належного соціального захисту, включно із відповідним пенсійним забезпеченням.

У цих документах наголошується, що рівень матеріального забезпечення суддів має бути достатнім для гарантування їхньої незалежності. Зокрема, у Європейській хартії зазначається, що судді повинні мати соціальні пільги, тобто захищеність від звичайних соціальних ризиків: хвороби, пологової відпустки, інвалідності, забезпечення у старості та допомога у випадках смерті. У цьому контексті також передбачено, що судді, які досягли пенсійного віку, після відповідного терміну перебування на посаді судді мають право на гідне забезпечення.

В українському законодавстві ці принципи закріплено в Конституції України, стаття 129, та у ЗУ "Про судоустрій і статус суддів", розробленому з урахуванням рекомендацій Ради Європи, Венеціанської комісії та Консультативної ради європейських суддів. У законі соціальні гарантії визначено як одну з умов забезпечення незалежності судової влади. У пояснювальній записці до документа прямо наголошено на необхідності належного матеріального забезпечення суддів, а його положення гармонізовані з основоположними міжнародними стандартами.

У центрі такої моделі – взаємна відповідальність. Якщо держава очікує від судді дотримання високих професійних та етичних стандартів, а також готовності працювати в умовах постійного тиску та значних обмежень, таких як заборона на іншу оплачувану діяльність, обмеження у свободі публічних висловлювань, політичній і громадській активності, вона повинна забезпечити умови, які дозволяють судді залишатися незалежним, як під час виконання повноважень, так і після їх завершення. Але між деклараціями та реальністю – прірва.

Критика спеціального забезпечення суддів, особливо під час економічних криз, є очікуваною. Проте часто вона ґрунтується на спрощеному сприйнятті "особливого статусу" суддів, без урахування професійних ризиків, відповідальності та обмежень. Насправді ж, ідеться про тривалу службу в умовах підвищеної відповідальності, постійного політичного та медійного тиску та суворих обмежень, які тривають протягом усього життя – і під час перебування на посаді, і після виходу у відставку.

Візьмемо конкретний приклад. У Польщі у 2020 році суддівські виплати коливались у межах від 1750 до 5100 доларів США, тоді як середня пенсія – приблизно 480 доларів. Для звичайної людини це виглядає, як кричущий дисбаланс, але мова йде про інструмент забезпечення незалежності і компенсація за обмеження. Суддя не може, як будь-яка інша людина, займатись бізнесом, мати дві роботи, обиратись на політичні посади і т. д.

Щоб зменшити суспільне напруження, потрібна чесна, зрозуміла та довірлива бесіда з суспільством. Ключовий момент: суддя – це особа, яка бере на себе величезний обсяг відповідальності й обмежень. І гарантії соціального захисту для суддів – це частина механізму, який захищає право кожного на справедливий суд. Тобто людина має розуміти, що захищеність судді - це захищеність самої людини.

Нинішня система не позбавлена проблем – на них треба звертати увагу

Система потребує не популістського "порізати пенсії", а системного оздоровлення. Попри наявність законодавчих гарантій, на практиці чинна система пенсійного забезпечення суддів не виконує повною мірою своєї ключової функції – гарантування стабільності та передбачуваності після завершення повноважень. Її ефективність підривається низкою системних проблем, які накопичувались роками й потребують комплексного вирішення.

Серед них – відсутність механізму автоматичного перерахунку довічного грошового утримання у зв’язку зі змінами суддівської винагороди. Це призводить до того, що розмір виплат колишнім суддям не оновлюється, навіть коли зростають посадові оклади діючих суддів.

Ще одна проблема – нестабільність законодавства, що стосується пенсійного забезпечення суддів. Часті зміни порядку виплат, тимчасові обмеження, внесені через державний бюджет, відсутність передбачуваної системи. Усе це створює атмосферу правової невизначеності. У такій ситуації складно говорити про гарантії незалежності, закріплені в Конституції.

Зберігається також прив’язка виплат до прожиткового мінімуму, який не відповідає нинішнім економічним реаліям. У 2025 році цей показник для суддів складає 2102 грн, тоді як для всіх інших людей – 3028 грн.

До 2015 року суддя у відставці мав право на утримання у розмірі 80% від суддівської винагороди. Зараз діє більш складна формула: 50% довічного грошового утримання за наявності 20 років суддівського стажу, з подальшим зменшенням цього відсотка залежно від стажу. Це призвело до того, що судді, які виходили у відставку в різні роки, отримують відчутно різні суми, навіть, якщо обіймали однакові посади.

Проблемою є й маніпулювання бюджетними обмеженнями, коли через закон про державний бюджет тимчасово скасовуються або обмежуються виплати. Такі дії створюють ризик використання фінансів як інструменту впливу на судову гілку влади.

Принципово важливо: правила забезпечення суддів повинні бути сталими, суддя має розуміти, на які умови розраховує після завершення кар’єри. Правила мають бути передбачуваними, зрозумілими та стабільними, і саме це є ознакою правової держави.

Конституційний Суд України у своєму рішенні від 23 січня 2020 року прямо зазначає: юридична визначеність – ключова складова верховенства права. Тобто, держава зобов’язана діяти послідовно, дотримуватися своїх власних законів і виконувати зобов’язання, які взяла на себе. Саме з цього випливає принцип легітимного очікування – коли людина має право розраховувати на сталість правил, з якими вона вступила у правовідносини.

Аналогічну позицію КСУ висловлював і раніше. Наприклад, у рішенні 2002 року йшлося про те, що скорочення витрат на фінансування судової влади, включно з обмеженням суддівських гарантій, загрожує ефективності правосуддя та підриває довіру до всієї системи.

Саме тому очевидно, що будь-які штучні обмеження розміру пенсій суддів – це свідомий ризик порушення принципу незалежності.

Питання вдосконалення пенсійного забезпечення суддів дійсно потребує уваги, але такі спроби потребують максимально обережного підходу. Історія знає приклади, коли такі кроки розцінювалися як посягання на незалежність. Суд ЄС у 2019 році визнав незаконною польську реформу щодо Верховного Суду саме через ризик впливу на суддів.

Міжнародні стандарти чітко констатують: пенсія судді має відповідати рівню його останньої винагороди та забезпечувати гідне життя. Будь-які обмеження мають бути пропорційними та не зводити нанівець сутність гарантії. Це підтверджує і практика ЄСПЛ, де підкреслюється необхідність балансувати між фінансовими можливостями держави та захистом прав суддів.

Довічне утримання суддів – це не подарунок від держави, а частина суспільного договору. Суспільство отримує незалежний суд, суддя – компенсацію за професійні обмеження. Проблема не в самому принципі, а в тому, як він реалізований в Україні. Замість стабільної системи маємо хаос з постійними змінами правил. Це шкодить і суддям, які не можуть планувати майбутнє, і суспільству, яке не отримує справді незалежного суду. Реформа необхідна, але вона має зміцнювати гарантії незалежності, а не руйнувати їх під гаслами економії. Інакше ми ризикуємо отримати судову систему, де рішення приймаються з оглядом на те, хто завтра платитиме суддівську винагороду. 

Марина Барсук

"Українська правда"